Зв'язок, який рятує життя

Люди кажуть, я непогано пишу. Насправді, вони наділяють мої тексти більш схвальними відгуками, я ж просто живу між малих і великих літер, я за кожною комою і двокрапкою, а це модне довге тире —, в ньому теж я. А ще, часто порушую правила і зараз це зроблю, бо тут не буде конкретної історії про звʼязок. Я спробую його встановити.

Сьогодні не обираю, кому пишу, але сподіваюсь, комусь потрібен цей мій текст.

Чесно кажу, не знаю. Може до когось

мого, кого вже давно немає поруч, але я досі тримаю його.

Може, до тебе — незнайомого, змученого, який зараз мовчки виконує наказ, десь у промерзлій землі, і просто хоче знати, що його чекають.

Може, до зовсім молодого, який ще недавно ходив на пари, а тепер по мінному полю. І все, чого хочеться найбільше, — щоб хтось назвав тебе на ім’я. Просто, по-людськи. Без звання.

Може, до того, хто вже не в строю, але досі в бою. Щодня бореться з тілом, що не слухається, і з пам’яттю, яка не забуває.

До зв’язківця, який серед тиші ловить ефір. Знає, що кожна секунда — як життя.

А може до тієї, яка не спить вже яку ніч поспіль, що давно перестала мріяти про щось для себе.

Може, до всіх, хто тримається — кожен по-своєму, але вперто, сильно, до останнього.

А може — до себе з минулого. Тієї, що ще не знала, як болить зв’язок, коли його втрачаєш. І як рятує — коли він хоч якось тримається.

А може, я просто кидаю цей лист у простір.

У радіоефір. Як знак. Як ++.

Бо зв’язок — це не дзвінок. І не сигнал.

Це відчуття, що хтось є. Що ти не сам.

Це коли ти не кидаєш. Не зникаєш. Не вимикаєшся.

Ті, що створили цей жетон.

Ми, що створили цю кампанію,

просто не могли більше мовчати.

Бо десь там, у темряві, хтось ловить наш сигнал. І тримається.

Правда ж, тримаєшся?

++

Це мій сигнал.

Усіма каналами.

Тобі.